ПРОКЛЯТI РОКИ (скорочено)



Категории Юрiй Клен ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал ЧАСТИНА 1 Недаром многих лет Свидетелем Господь меня поставил. О. Пушкiн Якась смутна i невесела осiнь Зiйшла, мов помаранча золота, Над Києвом, i олив'янi оси Дзижчали i спiвали з-за моста, Де вiтер заплiтав березам коси I цiлував в розтуленi уста (О спогади терпкi i непотрiбнi Про тi роки жорстокi i безхлiбнi!). Як прикрашали чорнi грона дiр Оту струнку червону колонаду, Той almae matris царствений ампiр! I в пустку Миколаïвського саду Збирались слухати музику зiр Мiж сивих хмар махорочного чаду Стрункий убивця, злодiй та естет, I вiрш модерний там читав поет. Високий цар в застiбнутiм мундирi, Чиïм iм'ям наречено бульвар (Що декабристам винiс грiзний вирiк) Зслизнув з пiднiжжя вниз, i бруду шар Укрив його: вже мiсяцiв з чотири Валявся там i лiчив кроки пар. Вiдбиту голову котили дiти I в царський тулуб лазили смiтити. Ночами заграва тривожних днiв Лягала злотим вiдблиском на банi. Шалений велетень в лiсах ревiв I рвав повiтря на шматки багрянi. Вже й полюбивсь менi джмелиний спiв, Що в небесах вирощував геранi, Та маму нiжно зводив я в пiдвал, Ховаючи вiд тих вогненних жал. О златоглавий мiй! Не раз голота Татарська пила твою чисту кров, Не раз знущалася з твоєï плотi, Та духу твого варвар не зборов. Невже ж навiк зчорнiла позолота Тепер нiким не пещених церков, Що викоханi мудрiстю варяга, I висушила горло вовча спрага? Та чи ж не кращими були тi днi Без дров, i без електрики, й без хлiба, Коли ввижались марева яснi, Анiж тепер, коли душа в нас нiби Трiпоче й б'ється на безводнiм днi! Так пiймана гачком нехитра риба На мотузку, протягнутiм мiж жабр, Танцює те, що зветься danse macabre1 ЧАСТИНА 2 Тепер кати не ходять у китайцi, Нi Лацiса, нi Петерса нема, Бо з моди вийшли латишi й китайцi. Тепер органiзована чума Нас винищить, як бiлогузих зайцiв: Скоривсь нам пес та тварi всяка тьма, Але страшнi ще комарi й мiкроби, Тi носiï всiлякоï хвороби. Ми все вперед iдем, i скрiзь прогрес. Давно не правлять нами вже монархи, I є жерцi кривавi чорних мес, Але попiв позбавлено єпархiй, I в наркоматах, як звелiв Зевес, Вже креслять дерево нових єрархiй, Яке пригорне пiд гiллясту тiнь Пролетар'ят майбутнiх поколiнь. Що успадковано вiд давнiх-давен, Тепер за димом-попелом пiшло. В життi, позбавленiм легенд i слави, Жарким залiзом випекли дупло, Щоб нам Сучасне, нищачи наш травень, Тисячогромим вихором ревло. У порожнечi тiй — кубло дракона, Що iз людей майструє грамофони. Вiн оком пильно стежить кожний крок. Вiн по ночах за Лисою Горою На соромiцький скликує танок. Сповивши ката пурпуром героя, Звелiв вiн, щоб не мали ми думок, Якi не є стандартного покрою: Замiсто нас хай мислить колектив, Що нам у черепах все уложив. Вiн — стоголовий звiр, нi в чiм не винний. Вiн скрiзь понаставляв своïх iкон. Вiн правду нам дає, для всiх єдину, Нехибну й непомильну, як закон; I ми ïï шануєм аж до згину. Склепляє очi нам червоний сон, I крутяться невпинно каруселi, Де ми -страшнi фiгури в грi веселiй... Йому на кабель мало наших жил. Нi слово, анi чин його не зрушать, Йому не досить наших утлих тiл: Йому до дна вiддати треба душу, Щоб вiн пообтинав ïй рештки крил I древо мислено трусив, як грушу, Щоб, розкроïвши скальпелем нам лоб, Вiн кожну думку брав пiд мiкроскоп. I, охоронник юдиних традицiй, На батька вiн нацьковує дiтей. Заслiплюють нам мозок блискавицi Його у пiтьмi зроджених iдей. Мовчати ти не смiй: спiвай, як птицi, Хвалу йому труби i в бубон бий, Бо, суючи до рук блюзнiрську лiру, Вiн роздере губу i рот Шекспiру... З казок ми знаємо, що тiльки гад Завжди бував столикий i сторукий, Бо сам не мав лиця; i смрадний чад Вiд нього йшов. Вiн брав людей на муки, В тiла i душi ïм впускав свiй яд... Але являвся витязь срiбнолукий, I враз — межи очi, в казан чола Влучала змiя пущена стрiла. Так дiти дивляться, як ви: безслiвно, Та з запитом настирливим в очах: А чи ж прийде вiн, ясний, богорiвний, Який не знав нiколи, що є жах? Чи прийде вiн, щоб визволить царiвну? Життя i смерть у казкаря в руках... О дiти, пiзно вже, а вам не спиться; Нехай ввi снi ця казка вам досниться... Я не хотiв вас байкою втiшать, Якою тiшимося на дозвiллi: У саме серце думав я влучать Рядком, напоєним огнем i бiллю, Чи враз стривожити спокiйну гладь Скаженим феєрверком божевiлля... Та часто казка правдою стає: Що не було, iснує, квiтне, є. Нехай же древнє полум'я не гасне, В якому я, згоряючи, горю, Бо воля здiйснює той сон прекрасний, Що людству снивсь пiд досвiтню зорю. Суворим зором дивиться Сучасне, Коли йому я ладан свiй курю. Нехай же знов воно в права вступає, Нехай ножами серце тне i крає. Хто знав, хто вiв смертям i стратам лiк? Де фiльм, який вам показав би голод, Отой проклятий 33-й рiк? Який спiвець поему склав про холод, Чи розповiв, як то людей в наш вiк Крушив i чавив пролетарський молот? В скiлькох кровях купаючи той герб, Жнива справляв на людськiй нивi серп? О, скiльки раз по мiсту чорний ворон Шугав, зi сну хапаючи людей, Коли вставала пiтьма чорним бором, Зiтхаючи пащеками ночей! I падав присуд, скорий чи нескорий, Во славу ще не здiйснених iдей, Що ïхнi гасла вкрили дверi храмiв, Що ïхнiй намул свiт роками плямив. Але нехай в нерадiснiй добi Вогняним квiтом квiтне давнiй спомин - Слова, спiвцем проказанi в журбi: Нi соколу, нi кречету лихому Не ляжем на поталу, й не тобi, О чорний вороне! В багрянiм громi Ревла небесна твердь. Як i тодi, Ряхтiли гриви ржавi i рудi. У тi роки великоï руïни Такий рясний, нечуваний врожай Послав Господь нещаснiй Украïнi, Якого доти ще не бачив край. I знову доля в грi мiнливо-змiннiй Ненатлi орд, ненажеровi зграй Все кинула на пожру i поталу Та реготом безгучним реготала. Зерно у купах прiло пiд дощем. Кудись у море, в безвiсть, за границю, Щоб насадити скрiзь цей наш едем, Немов витрiскуючи iз криницi, Переливаючись рiдким вогнем, Текло струмками золото пшеницi. Ми тiльки бачили той тьмяний блиск, На горлi ж ми вiдчули пальцiв стиск. Тодi дурнi Грицьки i Опанаси Вмирали, як у зливу комарi. Тодi по селах ïлось людське м'ясо, I хлiб пекли з розтертоï кори. Дивилися голоднi дiти ласо На спухле тiло вмерлоï сестри. Так ми, хоч i покинули печери, В двадцятiм вiцi стали людожери. Натуживши охлялi рештки сил, Тi трупи, що недавно поховали, Викопували потай iз могил. Одежу з них, грабуючи, здирали. Чи ж не складали падло до барил I не витоплювали з мертвих сало? Тодi по хлiб до мiста йшов селюк I там лягав, вмираючи, на брук. В той рiк познищувано всi собаки I повиловлювано всiх котiв. Та це пусте... це тiльки шум i накип На поверхнi схвильованих часiв. Не слало небо нам тривожних знакiв, Нам хвiст комети жаром не пашiв. Нi, нi, у мертвiй тишi летаргiчнiй Спливали ночi нам, як сни магiчнi. Клекоче нам розпечене нутро. Хто вичерпає нам шоломом горе? Хто в душу нам плесне дощу вiдро? Або який архангел винозорий З свого крила позичить нам перо, Щоб ту скажену гру фантасмагорiй Ми записали на блакитнiм тлi, Де лiтери горiли б нам у млi? Якi багрянi й грiзнi епопеï Нащадкам мiг би генiй розгорнуть, Якби писав вiн кровiю своєю, Плеснувши нам в лице ту каламуть, I змалював нового фарисея I до Голготи страдницькоï путь! Але всi казнi, гибелi i втрати Не перечислити й не зрахувати. Та, щоб не потомитися украй, Нехай читач перепочине трошки. I, щоб забути пролетарський май, Хай меду рiдного скуштує ложку: Йому на очi я зведу той рай, Де усмiхаються в житах волошки I понад степом сонце золоте Завжди старою барвою цвiте. Там кетяги рожевоï калини Цяткують ïй коралями сувiй, I дише в нiздрi духом полонини Мiж пальцями розтертий деревiй. Там вранiшня зоря й свiтанки синi Щоранку сходять у красi новiй. I десь на дзеркалi нiмоï тишi Дзвiнке весло своï узори пище. Там, перепрiвши у гарячих снах, Посеред вод безмовних i широких Татарське зiлля пахне у ставках. Там днi шумлять i плещуть у потоках. Там золотом соломи свiтить дах. Там жаби мирно кумкають в осоках, I, не пiдпавши пiд нiчний декрет, Росте собi на волi очерет. Там вiє вiтер у просторах диких I пахощi терпкi несе нам з круч. В рiвнинах неосяжних i великих Там вiщий мiсяць сходить лiворуч... I чисте срiбло ллється в чистих рiках, I тане в небi журавлиний ключ... Про це ще по-росiйськи скiльки мога Писали Олексiй Толстой i Гоголь. А про красу заквiтчаних долин, Про любi серцю комишi i хащi, Про те, як пахне на межi полин, I про вигнанця долю злу й пропащу, Який не бачить рiдних луговин, - За мене ще майстернiше i краще Вам оповiв би половецький хан, Якому хтось дав нюхати євшан. ЧАСТИНА 3 Початку ви не ждiть у цiй поемi. Це тiльки вступ. За звуком ллється звук. Мов рибки золотi, iскряться теми I брижами сковзять менi мiж рук. Не я ж уславив квiт фiлософеми й Нап'яв тятивою спiвучий лук: В пекучий день, коли пахтять ясмини, Читайте, друзi, Чумакiв i Сiно. Не я, а мiй далекий побратим... Це вiн горазд октавами спiвати. Poetae maximo (я згоден з тим!) Раз Зеров написав йому в присвятi. Чи ж означало Maximus2 1937 1 Танець смертi (фр.). 2 Найбiльший (латин.).
ПРОКЛЯТI РОКИ (скорочено)