<< Главная страница

ПОПIЛ IМПЕРIЙ



Категории Юрiй Клен ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал (Уривок) ПЕРША ЧАСТИНА У вiчностi, де свiтла струм тече, повiльно крутяться колеса часу, що на верстатi золотому тче свiй килим рiзнобарвний. Дольнi паси пускає в рух незримий нам двигун. Мигтить узору плетиво примхливе, i завжди врiвноважує вагу Той, що складе в копу доспiле жниво, все змiрить мiрою й благословить. Нас темрява обсотує- i боре, лише часами блискавка на мить iз пiтьми вихопить шматок узору, i ми, прокинувшись iз небуття, якийсь уривок бачимо: химернi, страшнi чи яснi обриси життя. Ми у руцi тримаєм тiльки зерна; гаïв не бачимо, що з них зростуть i зашумлять зеленим верховiттям. Ми лиш п'ємо гiркаву каламуть, Жахним на свiт рожденi лихолiттям. Якби зiрким спромiгся оком ти в докiнченостi цiлiсть охопити , то знав би, що прямуєш до мети, яка у вiчностi буде свiтити. Що ти єси? Ти у майбутнє мiст над прiрвою знедоленого вiку. Та лиш у цiлому збагнеш ти змiст. Шукай же розум у сваволi дикiй, якою лютий вiк наш клекотiв, у силi тiй, що нищить i карає. Дивись, он я у простори рокiв тобi узорний килим розгортаю. [...] I ось зiйшов двадцятий вiк. На закривавлену правицю надяг залiзну рукавицю. О нi, не зверне вiн убiк! Вiн гатить важко кулаком, вiн б'є в зачиненi ворота. Несе вiн град, i дощ, i сльоту i виє вовком-хижаком. Загув часу повiльний крок, i розчинилась настiж брама, i скрiзь страхiття понад нами, немов з Пандориних скриньок. Як тi метелики, легкi, крилатий Блерiо i Фарман, провiсники лихоï карми, бо вслiд дракони-лiтаки, якi дихнуть на нас вогнем i будуть жерти немовляток (щоб матер'ял поетам дати для ще не писаних поем), I скрiзь уже, на всiх шляхах гримлять страшнi потвори-танки. Ревуть сирени по мiстах, кричать вiд вечора до ранку. Вiк. що нещадний до життя, вiк, що вiщує смерть iмперiй i що Європi в небуття розкрив широко настiж дверi! Все в себе втяг i крутить вир, свiт захлинається у муцi. I хтось гряде... не люд, а звiр в багрянiм сяйвi революцiй. Мов шерсть нечiсана руда, ген над церковними хрестами широка Маркса борода лопоче прапором над нами. У мертвих дуплах душ лише бур'ян барвистих iдеалiв i гасел витертих клiше; свiт виє зграями шакалiв. Зi слизу родяться вождi, та в них не божий дар пророчий. Летять гiгантськi жолудi, i лютим ревом нiч регоче. Потвори, нелюди й звiри — все сатана змiсив у тiсто. Гудуть i гори, i бори, i стало пеклом кожне мiсто. (...) На Украïнi мов Великдень ясний. Там сонце вже нiколи не загасне. Летять пiснi з днiпрянських берегiв в Херсон. Одесу, Львiв. Свята Софiя землi вже збирає i Украïни двi в одну єднає. По всiх мiстах, немов весняний шал, гуде Унiверсал. В старому Києвi централить Рада. Та це ж розпочала Шехерезада, в надхмарне царство кинувши мiсток, одну з своïх казок. Ще дiтьми ми ïх слухали охоче. Куди ж ïï фантазiя заскоч*-? Вона пiдмiшує в давнини мед сучасний вiнегрет: Перо Петлюра видер у жар-птицi, а он у президентськiй багряницi бiлобородий дядько Чорномор, зовсiм як мухомор. В новiм часi байкарцi все незвичне. Все не збагне часи демократичнi. Як зрозумiти ïй, що президент — лиш милий прецедент? Вона накришить зiлля у свiй котлик i витягне старий казковий мотлох. Чи ж нам вiддасть ïï байкарський чвал епохи лютий шал? Тож не король, а лiтописець Нестор важкий тягар на плечах буде нести, пiде шляхами марними блукань геть вiд тих злотих бань i знов повернеться на зрадний поклик, щоб по дорозi, вiд дощiв розмоклiй, поплентатись на схилi лiт слiпим пiд Кремль, у Третiй Рим... Та творить армiю свою держава, i ранкова займається заграва (вiдбита золотом стьмянiлих бань I водами ковбань) над Лаврою i над священним градом, над гуркотом трамваïв i над чадом, над ятками, яким бракує крам, i над новим життям... Iз Дарницi у Киïв полоненi прийшли. ïх стрiнув шум дерев зелений. Була ïх горстка — двадцять два, але, мов та жорства, яку нам при дорозi не злiчити, зросло число; легендами повите, iз галицького виросло ядра. Та йде лиха пора, пiд Крутами лягла вже буйна молодь. Немов течуть по снiгу чорнi смоли, пливе, згуртована в людськi стада, нестримана орда, iде, iде вiд Нiжина на Киïв, вже розповзлась патьоками помиïв. Захоплено Подiл i Арсенал, лютує людський шал. Та сiчовi стрiльцi на оборону стають, шикуються в стрункi колони, то ж Коновалець, ïхнiй командир. Кипить, клекоче вир. Житомирською йде ворожий навал. Але летять назустрiч крики Слава!. То Пасiка вже на Сiнний базар свiй скерував удар. Та пiдсiклися раненому ноги, i полягла кiстьми його залога. Лише один наводчик, що iм'я його, рiд i сiм'я назавжди невiдомими лишились, не вiдриваючись вiд скорострiла, пiд дужим натиском ворожих лав стрiляти не вгавав. Шпурляючи гранатами, з налету сiчовики ударили в багнети: отак гортаючи руками жар, Сiнний взяли базар. Пробiгши по Житомирськiй Великiй пiд перехресним обстрiлом iз вiкон, вiдважний загiн Федя Черника зустрiнув хижака, — i стягся бiй у нерозв'язний вузол на Трисвятительськiй, де купи грузу, румовища розбитих боєм хат i гори барикад. Сiчовики пiд стрiльний трiск i лускiт дiстались до Андрiïвського спуску. Веде укрита килимами тiл дорога на Подiл... Стягли потомлену аж до знемоги у монастир Михайлiвський залогу. Штаб постачає фронтовi вночi набоï та харчi. Ввiйшла в Слобiдку Дарницька колона, i гайдамацькi ярiснi загони, що ïм серця пойняв вояцький пал, ввiрвались в Арсенал. Розжеврену в бою затисши крицю, займають урукопаш Щекавицю, а потiм вiдбивати йдуть бiйцi у ворога двiрцi. Але спливає Украïна кров'ю, бо пiдступають орди Муравйова, i ясний Киïв кидають стрiльцi, мов стомленi женцi. Вже вiдступила Рада на Житомир, столицю наче стис залiзний комiр. На вулицях, гуляючи три днi, стрiляють навiснi бенкетники i винних, i невинних. Та березневе сонце тихо плине i знов до Києва веде стрiльцiв, з грудей ïм лине спiв. Вiтай, вiтай же, гвардiє залiзна! Зростай, зростай в потужну силу грiзно, державi пiдмурiвок закладай, злоти блакитний край! Тепер, перетривавши хуртовину, мiняй на знак червоноï калини своï стрiчки червонi на шапках. Торуй в майбутнє шлях![...] П'ЯТА ЧАСТИНА Земля Згинули яснi легенди твоï i лiтопис дiй, що минули, потахли в погаслих вiках Слава ж тобi, о людино, яка по потопi плинеш човнами по ще невiдомих морях! Предкiв не маєш? — Тож будь тепер сам собi предок. Люди забули легенди? — Нову ïм створи. Втратили вiру? — Кресли на скрижалях ïм Кредо. Щезли героï? — Меча тодi в руки бери. Мiсто згорiло? — Споруджуй же заново мури. В кожнiй пригодi яви себе як Мономах. Згинув варяг, але сам будь варягом, будь Рюрик, що вiдкриває нiким ще не ходжений шлях. Ралом залiзним зорай цiлину запахущу, засiв розкинь золотистий. Обiйми моï я розкриваю тобi — дикий степ мiй i пущi, сину мiй! Потом гарячим мене напоï!
ПОПIЛ IМПЕРIЙ


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация